Слухати

Сіоністська демонстрація у таборі для біженців у Бергені-Бельзені. 1946 рік.  // US Holocaust Memorial Museum, courtesy Fred Diament
US Holocaust Memorial Museum, courtesy Fred Diament / Скачати зображення

Звільнені, але не вільні. Як складалось життя європейських євреїв після Другої світової?

15 квітня 2018 - 10:00
Facebook Twitter Google+
Говоримо з істориком Сетом Бернстайном про «свободу вибору» в перші місяці після війни, окуповану Німеччину, НКВС та digital humanities

Під час Голокосту в Європі загинуло, за різними оцінками, близько 6 мільйонів євреїв. Після руйнувань війни на континенті з’явилося багато біженців, у тому числі євреїв, які пережили трагедію, але втратили сім’ї та майно. Тисячі людей не хотіли повертатись на власні землі і шукали кращої долі в інших країнах Європи та поза нею.

Про шляхи та мотивації євреїв після Другої світової війни я поговорив з гостьовим лектором магістерської програми з юдаїки в НаУКМА, американським істориком Сетом Бернстайном — доцентом Вищої школи економіки, який спеціалізується на історії післявоєнних репатріантів. 

Сет Бернстайн: Ми назвали мій виступ «Агенти руху: Єврейські та неєврейські іммігранти. З та до Радянської України після Другої світової та під час Холодної війни», бо будемо говорити про людей, які після Другої світової стали емігрантами. Вони могли опинились в окупованій Німеччині і залишити Радянський Союз.

Щодо цих людей є міф. І про тих, хто став репатріантом і повернувся до СРСР, і про тих, хто повертався до Європи або їхав у Палестину та Ізраїль. Міф полягає в тому, що держава була основним актором-агентом. Слово «агенція» тут вжито в сенсі володіння владою і контролем. Зараз з’являється питання, чи справді держави мали стільки влади? Ця теза підважується. Ми також говоримо про те, як свого роду змагання цих держав після Другої світової та під час Холодної війни дозволило звичайним людям мати більше свободи та влади над тим, де їм жити та куди їхати. 

Андрій Кобалія: Ви пишете, що деякі люди хотіли повернутись в СРСР. Наприклад, радянські військовополонені, які змогли вижити в нацистських таборах. Інші люди навпаки всіма силами намагалися залишитись у британській, американській чи французькій зоні окупації Німеччини. Чи останніх і справді було багато? Про яку кількість людей ми можемо говорити? 

Сет Бернстайн: Наші слухачі можуть не знати, що мова йде про п’ять мільйонів шістсот тисяч громадян СРСР. Більшість цих людей хотіли повернутися. Це те, що на Заході під час Холодної війни не могли зрозуміти. Близько 500 000 людей не хотіли повертатись. Більшість останніх народилися в Західній Україні або в балтійських країнах. 

Частина з них не вважала себе громадянами СРСР — наприклад, ті, хто жив у Польщі, яку розділили у 1939 році, або вихідці з балтійських країн. Ті люди, які не захотіли повертатись, у цій хаотичній атмосфері кінця війни, коли СРСР важко було реєструвати своїх громадян, могли мати вибір. Вибір лишитись у Європі. Або повернутись. Повернутися з різних причин.

 

Можливо, вони не говорили місцевою мовою, мали сім’ю, не мали можливостей вижити там. Головним мотивом була сім’я. Цікавим у цій історії є єврейський кейс. Радянські чиновники були не проти того, щоб євреї не поверталися. Також важко було зрозуміти, де єврей із Києва, а де з Польщі. Якщо ти був у цій ситуації євреєм, у тебе був вибір, де жити після війни.

Можна було залишити СРСР, а чиновникам важко встановити, громадянином якої країни ти є та чи можеш ти їхати. Але є інша історія. Один єврей вижив у концентраційному таборі. Після війни він опинився в Судетах, тепер це частина Чехії. Разом із ним була група євреїв, які також пережили війну. Вони шукали харчі, просили, іноді, можливо, грабували місцевих німців. Його друзі вирішили поїхати в Палестину. Але він сказав, що хоче повернутись в Гродно. Чоловік хотів з’ясувати, чи вижила його сім’я. Він повернувся, але вони були мертві. Потім він став радянським громадянином. 

1949_soviet_visa_from_occupied_germany.jpg

Wikimedia foundation
Виїзна віза з радянської зони окупації Німеччини. Видана Зігмунду Пастушиньскі 11 липня 1949 року.
Wikimedia foundation

Андрій Кобалія: Більшість євреїв, які опинилися в такій ситуації, прагнули лишитися в СРСР чи поїхати? 

Сет Бернстайн: Більшість хотіла поїхати з СРСР. Але тут важливо, чи це були євреї радянських територій до 1939 року чи ті, хто жив на землях, які Радянський Союз анексував у період між 1939-1941. Ті, хто жив на територіях, які СРСР анексував, часто підпадали під репресії. Їх евакуювали в Центральну Азію та Сибір. За іронією долі, радянські репресії врятували їх від Голокосту. Більшість цих людей прагнули поїхати на Захід. Ми говоримо про 200-300 тисяч євреїв.

Спочатку вони переїжджали до Польщі, щоб знайти свої будинки та родини. Багато хто нікого не знайшов, бо багатьох родичів могли знищити. На цих землях вони стикалися з антисемітизмом, який був доволі популярним у Польщі в ті часи. Далі вони рухалися в окуповану Німеччину, Італію, в Палестину.

Єврейські сторінки цієї історії дозволяють побачити глобальнішу міграційну кризу, яка з’явилась після війни. Це не лише про євреїв. Це також про радянських репатріантів, які прагнули повернутися до СРСР. Ніхто не любив біженців. Коли євреї намагалися потрапити до американської зони окупації Німеччини, де до євреїв ставилися найкраще, їх ловили за те, що вони нелегально намагалися туди пройти. Це був свого роду окремий клас людей.

 

pix580_p947zonen_ghi_e_a4_m.jpg

Institute of European History
Американська, радянська, британська та французька зона окупації Німеччини
Institute of European History

Я знайшов документи, у яких американські чиновники пишуть радянським: «Не надсилайте більше ваших євреїв. Не дозволяйте їм перетинати кордон зон окупації. Ми не можемо і не хочемо годувати їх». Політика змінилася в 1946-1947. Але в перші місяці люди мали свободу вибору. 

Андрій Кобалія: Ви сказали, що існувала відмінність між тими євреями, які жили на новоприєднаних територіях, наприклад, колишніх польських територіях — це сучасна Західна Україна — та тими, хто жив на територіях, які ще у 1922 увійшли до складу СРСР, наприклад, у Києві чи Одесі. Ви також говорили, що західні українці були тією численною групою, яка не хотіла повертатися до СРСР. Я бачу певну схожість. Чи ми можемо порівнювати мотивації євреїв та західних українців? 

Сет Бернстайн: Це цікаве порівняння. Ці групи мали різні мотивації. По-перше, радянська адміністрація по-різному ставилася до цих двох груп. Поляки та євреї цих земель могли піти. СРСР та Польща мали домовленості про обмін населенням з липня 1945 року. Українці з Польщі мали переїхати в Україну, поляки та євреї могли поїхати в Польщу. Навіть, якщо вони стали радянськими громадянами в період з 1939 по 1945 рік. Навіть тих євреїв, які жили в Одесі чи Києві і намагалися потрапити до американської зони окупації, радянська влада не намагалася переслідувати.

Із західними українцями трохи інша історія. Бо вони були важливим народом. СРСР намагався повернути його представників на територію СРСР. Цей народ мав чітко фіксовані землі, на яких він жив. Вони входили до СРСР, тому вони й мали повернутися. Кожен українець, який повернувся до Радянської держави, був свого роду перемогою для СРСР на тлі Холодної війни, яка якраз починалася. Тоді мала місце конкуренція між міжнародними організаціями, які займались біженцями, та радянською адміністрацією. Перші говорили, що євреї можуть поїхати до Аргентини, Бразилії чи США, де їм буде добре. Радянська адміністрація говорила, що вони мають поїхати до СРСР, де їм буде добре. Фактично, обидві сторони так чи інакше брехали.

У радянській історії є багато шарів ідентичності. Ти міг бути «кулаком» або мати шляхетне походження до 1917 року. Перебування в Європі теж ставало частиною цієї ідентичності, ще одним шаром. Коли ці люди поверталися до СРСР, вони мали пройти фільтрацію — це інтерв’ю з НКВC чи “Смерш” (У 1943-1946 відділ контррозвідки народного комісаріату оборони СРСР. прим ред.). Скільки людей пройшли через ці інтерв’ю «вдало»? Близько 93,5%. Це багато. Але близько 6,5% ,а це теж доволі багато, так чи інакше було репресовано.

Була й інша історія, коли солдатів віком від 18 до 24 після закінчення війни в Японії у серпні 1945 року, спрямовували в робочі батальйони. І це свого роду примусовий переїзд. Їх відправляли до малонаселених регіонів, де треба було важко працювати. Вони теж мали проходити свого роду фільтрацію, яка мала тривати до 3-х місяців, але часто тривала роками.

Я знаю кейс, коли група з 1000 чоловіків не знала, що вони й досі перевіряються, 4 роки. Вони ці 4 роки просто не знали, що відбувається. Це були військовополонені або просто молоді люди, яких під час війни перевезли з окупованих територій до Німеччини. Там вони важко працювали. Після війни повернулися в СРСР. Радянські чиновники відправили їх до цих трудових батальйонів. І вони не входили в ці 6%! Тобто офіційно їх не репресовували.

Частина з них пізніше, після розмов з НКВС, стали цими 6,5%. Якимось чином радянські слідчі могли з’ясувати, що ці чоловіки були колаборантами. Тобто дехто з них і справді мав «заплямовану біографію». Але більшість — ні. 

Андрій Кобалія: Чи можна сказати, що під час післявоєнних репресій до євреїв ставилися особливо? Чи отримували вони довші терміни?

Сет Бернстайн: Зараз  я займаюся тим, що називається цифрова гуманітаристика (digital humanities), ми намагаємося використовувати велику кількість інформації та знайти тенденції. Ми створили велику базу справ людей, які були колаборантами. Хтось за один злочин отримав 5 років ув’язнення, а комусь за цю ж статтю дали 10 або 12 років. Із наших досліджень видно, що точно існувала різниця між чоловіками та жінками. Перші отримували довші терміни. Можливо, грав роль вік. Молодим давали менше. Тут також грала роль національна приналежність. Етнічним німцям давали довші терміни. Плюс існує зв’язок між злочинами й вироками. Якщо ти брав участь у масових розстрілах, то, імовірно, тебе розстріляють.

800px-smersh_udostoverenye_kontrrazvedky_1943.jpg

Wikimedia foundation
Посвідчення працівника «Смерш». 1943 рік.
Wikimedia foundation

Я бачив справи, у яких люди зізнавались, що вбили 50, 100 або навіть 200 людей. Їх розстріляли. Я не певен, що була велика відмінність у питаннях національної приналежності. Ці репресії сильно вплинули на репатріантів-українців просто тому що було дуже багато українців-військовополонених або остарбайтерів. Я знаю про 10 000 євреїв, які повернулися як репатріанти. Я не можу сказати, що конкретно в кампанії з репатріації радянських військових мали місце репресії проти конкретно євреїв як етносу. 

Андрій Кобалія: Чи зустрічали ви у своїх дослідженнях щоденники цих людей? Про що вони писали? Чи часто українці та євреї переживали описані вами досвіди разом? 

Сет Бернстайн: Я бачив багато інтерв’ю з остарбайтерами, які записали російські, українські, білоруські, німецькі організації. Наприклад, російська організація «Меморіал». Усі вони намагаються зберегти свідчення тих, хто вижив. Більшість записали у 2000-х, бо раніше про це не говорили.

З архівів КДБ я дізнався, що про ці досвіди майже не розмовляли. Або говорили дуже мало. Є згадки про жінок та дітей, остарбайтерів та партизанів. Зараз пейзаж пам’ятей ширший. Є інтерв’ю і з репатріантами-євреями. Наприклад, історія про чоловіка, який не знайшов свою сім’ю. Його звали Йосип Опкович. Є й спогади українців. 

Андрій Кобалія: Частина євреїв, які вирішили лишитись у Радянській державі, змогли адаптуватися й не увійшли  у 6,5% репресованих після допитів НКВС. Щоправда, окремі євреї пізніше потрапили під післявоєнні сталінські репресії, наприклад, під час «Справи лікарів». А репресовані могли стати “повторниками”, тобто тими, кого після закінчення першого терміну знову кидали за грати за той самий “злочин”.

Що ж до тих, хто вирішив залишити землі Східної Європи, то основним напрямком для них були землі Палестини, де пізніше з’явилась Держава Ізраїль. Лише з Німеччини, Австрії та Італії між 1947-1950 туди виїхало 120 тисяч євреїв. До 100 тисяч євреїв іммігрували до Сполучених Штатів. Популярними напрямками були також Канада, Австралія та Аргентина.

Якщо Ви виявили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.